
Упродовж багатьох років замовники охоронних послуг в Україні — як державні
установи, так і приватні підприємства — активно використовували тендерні процедури як
інструмент для максимальної мінімізації витрат на безпеку. Завдяки формальному
дотриманню принципу «найнижчої ціни», закупівля послуг часто перетворювалася на
змагання за найменшу цифру в пропозиції, тоді як питання реальної спроможності
виконавця, офіційного працевлаштування персоналу та сплати податків залишалися поза
увагою. Компанія-виконавець у таких відносинах часто виступала лише юридичною
оболонкою, яка дозволяла замовнику формально зняти з себе відповідальність за якість
охорони та соціальні гарантії людей на постах.