Упродовж багатьох років замовники охоронних послуг в Україні — як державні установи, так і приватні підприємства — активно використовували тендерні процедури як інструмент для максимальної мінімізації витрат на безпеку. Завдяки формальному
дотриманню принципу «найнижчої ціни», закупівля послуг часто перетворювалася на змагання за найменшу цифру в пропозиції, тоді як питання реальної спроможності виконавця, офіційного працевлаштування персоналу та сплати податків залишалися поза увагою.
Компанія-виконавець у таких відносинах часто виступала лише юридичною оболонкою, яка дозволяла замовнику формально зняти з себе відповідальність за якість охорони та соціальні гарантії людей на постах.
