Переконаний одесит, який розуміє і відчуває своє місто відкритим серцем. Втомлений від дурості тремтячих від жаху прийдешніх змін можновладців. Який, на щастя, зрозумів найважливіше – на них не потрібно витрачати ні емоції, ні час, ні сили. Їх треба інтелектуально винищувати, сміятися і бугагакати їм в їх прокремлівські пики.
Олександр Бабіч. Офіцер. Історик. Людина.
Через два місяці буду відзначати перші прожиті півстоліття. Прожиті в моїй нескінченно улюбленої країні. За ці 50 років життя навчило мене цінувати все те, що було мені даровано – запашний хліб, вирощений на щедрій українській землі, духовну і культурну спадщину, зібрані по крупицях за багатовікову історію моєї улюбленої України і кожну мить спілкування з людьми, яких є за що поважати.
Особливо тих, хто так фанатично любить свою країну. Зустрічаю їх і отримую максимум духовної підзарядки. Священики, патріоти, вчителі, спортсмени, воїни, матері, дружини, берегині…
Як смачно! Як спокійно! Як не самотньо і правильно. Скільки красивих почуттів і чесних уособлень, скільки Божого серед нас…
Перш ніж довести в собі і своїй генетиці Україну, треба дивитися на історію без імперських викривлених окулярів. Побачити її оригінально красиву, нічого не ретушуючи і не згладжуючи.
Олександр Бабич історик. Думаючий. Переживаючий.
Зараз він саркастично воює з мокшанською трухою… і ми втрачаємо в першу чергу інтелектуально патріотично налаштованого історика, який витрачає себе на війну з корупцією і дебілізмом недоукраїнскої влади, замість того, щоб відтворювати, відроджувати нашу таку заплутану і суперечливу українську історію.
Знаючий, думаючий, відчуваю – він легко може стати творцем нової монографії історичних подій. Писати… думати… говорити… і бути почутим.
Ця влада дратує українців – вона шита косоворотками, вона пахне щами і «градами», в її середовищі відсутній український дух. Там сатана. Глухий і небувало цинічний…
Всім, хто любить цю країну боляче від того, що з нею зараз роблять. Але як же по-різному мої любі українці реагують на цей біль.
Найстрашніше, що у них виходить використовувати навіть нашу любов до Батьківщини проти нас. І, на жаль, багато хто не витримав того варварства, беззаконня, яке відбувається в нашій країні. Припинили боротися, здалися, зневірилися. Їх нема за що засуджувати, можна тільки пожалкувати.
Але є й інші. Ті, хто знаходить в собі сили боротися, кого складнощі злять, дратують, але… загартовують. У кожного своя межа болю і розчарувань. Але, подолавши її, ці демони втрачають над нами владу і вже не зможуть скинути нас в безодню відчаю, а, навпаки, стають тим подразником, який не дасть нам стати байдужими, не дозволить здатися.
І Олександр Бабич один з тих, кого вже неможливо зламати. Він знаходиться саме там, де найбільше болить його улюбленому місту, перлині його рідної України. Він дуже спокійний. Спокійний тією тишею, в якій і повинна вивчатися така незвідана і так покручена історія великої України.
Ми всі як один мріємо про перемогу. Ми молимося Господу і просимо про мир! Ми віримо в перемогу! Знаємо, що вона буде – спочатку одна велика над зовнішнім ворогом. Але потім, в цьому вже немає сумнівів, нас чекає низка перемог над внутрішнім ворогом. Це буде довше і складніше, але навіть тіні сумнівів в тому, що ми впораємося, бути не може.
Ось в тій вже вільній, сильній і мирній країні я з превеликим задоволенням зимовими сніговими вечорами буду переглядати передачу з українським істориком Олександром Бабичем. І навіть не сумніваюся в тому, що це буде цікаво і патріотично.
Невже владушоколадновтрачаючі не розуміють, що вони гальмують і вбивають велику Націю? І ціна цього історично – ЕШАФОТ.
Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Олександр Бабіч
Администраторы