Не хочу болю. Категорично його заперечую.
Так вийшло. Все життя дуже боляче.
Живу без шкіри. І будь-який біль сприймаю як свій.
Вкрай важливо зуміти побачити, зрозуміти і розділити чужий біль.
Біль ВІЙНИ – він не може бути чужим. Смерть і поранення наших з Вами захисників – це спільний біль Нації. Біль люблячих і співчуваючих сердець.
Пам’ятаю похмурий день (3 місяці тому), коли вперше подзвонив Ганні. Сильно нервував, не знав з чого почати. Не розумів, як говорити. Як говорити про біль, про втрату рідної людини – чоловіка, батька п’ятьох дітей.
Непокірний і сильний ДУК ПС.
«ВОВКИ», позивний «Сім’янин».
Андрій Широков.
Поставив під сумнів слово «непримиримий», згадавши задоволену і солодкувату пику колишнього «рукаміводітеля», котрий сьогодні зайняв крісло в ВР. У мене інший ДУК. У мене в серці й розумінні зовсім інший «ПРАВИЙ СЕКТОР». Той, що починався з Лісниками. Смерть Олега – не випадковість.
Коли «вони» зрозуміли, що основна частина здорового організму цієї організації обурилася, зірвалася і була готова воювати з внутрішнім і зовнішнім ворогом під керівництвом Мужчиля Олега Володимировича (Лісника), йому був підписаний смертний вирок.
– Аня, ДУК – це СІМ’Я?
– Так! Вони досі люблять і пам’ятають Андрія.
Багато добровольчих підрозділів воюють за Україну.
Так склалося життя, ДУК – це СІМ’Я.
Мукачево. Черкасси. Дніпро.
Тюрми, кримінальні справи.
Червоні від сліз очі дружин і матерів.
Сказати, що я переживав перед програмою з Ганною Счасною, значить нічого не сказати.
Я боявся. Саме боявся. Доторкнутися до болю, до серця, що кровоточить.
Але я впорався. Мені вдалося теплими долоньками узяти цей біль в руки і притулити до свого серця.
Це справді допомагає. Коли тисячі очей моїх співвітчизників дивляться з любов’ю і розумінням на наш загальний біль, розуміючи, що діти, котрі залишилися без батька – це діти НАЦІЇ. Діти Героя! Діти УКРАЇНЦЯ!
Наче дитина, сіла на диван і, поклавши маленькі руки на коліна, почала говорити про Україну. Коли Ганна сказала про зобов’язання кожного з нас в першу чергу любити свою Україну, моя картина світу, яка заповнена барвами бурхливого життя столиці з його нічними вогнями розважальних центрів, переповнених кафе та ресторанів, була розбита вщент.
У неї є тільки Україна. І діти …п’ятеро. Діти, які ще до кінця не усвідомлюють, але вже добре знають, що таке війна.
Сильна людина Ганна Счасна. Вона цими маленькими ручками вхопилася за свою улюблену країну і не віддасть її нікому. Вона кожним днем свого життя доводить, що її чоловік жив і помер не даремно, будуючи ту Україну, про яку мріяв її Андрій. В особі цієї Матері, Жінки і Патріота ми знайшли Сім’ї людей, для яких УКРАЇНА – це не територіальна адміністрація, а Святиня, заради якої варто жити і вмирати, тільки з посмішкою любові і гордості, а не продажними і рабськими вяканьямі «адіннарод» «дєдиваєвалі».
Біля воріт її приватного будинку висів червоно-чорний стяг. Я подивився на нього, усміхнувся і зрозумів – в Дніпрі є БАНДЕРІВЦІ, для яких золотими літерами в душі вибито монограмою – ВОЛЯ або СМЕРТЬ.
Администраторы