На фото: Катерина Загорій - топ-менеджерка фармацевтичної компанії «Дарниця». Має також багато інших подібних красивих звань (директорка Індустріального телевізійного комітету, членкиня опікунської ради БО «Таблеточки», ініціатор глобального руху «Щедрий вівторок» та експерт журі незліченої кількості телевізійних конкурсів), які навряд чи щось говорять пересічному українцю.
«Украв - віддай дітям» - це не тільки гасло віртуального героя Юрія Дєточкіна і цілком реального екс-українського крутія Семена Юфи. На цьому гаслі побудовано усе сучасне українське меценатство, яке по суті й меценатством не є. Це лише певна суспільна індульгенція від потенційного карного переслідування – все ж таки, як показує практика, притягнути до відповідальності мецената значно важче, ніж звичайного громадянина, оскільки на підтримку одразу ж піднімається небайдужа громадськість. Буває, що тим часом меценат тікає, залишаючи батьківщині, наприклад, колекцію картин ринковою вартістю 16 млн гривень, під які метикуваті власники банку «Таврика» взяли кредитів на 4,5 мільярди (а вартість картин в документації узагалі була завищена до 9 мільярдів).
Частіш буває, що благодійна контора є чимось штибу класичної фірми «Роги та копита»: фіктивна структура, що числиться переважно лише на папері, або займається лиш імітацією діяльності. Принаймні, як-от Фундація Загоріїв, або ж Zagoriy Foundation, як не по-нашому любить називати її членкиня наглядової ради Катерина Загорій. Це топ-менеджерка фармацевтичної компанії «Дарниця» має також багато інших подібних красивих звань (директорка Індустріального телевізійного комітету, членкиня опікунської ради БО «Таблеточки», ініціатор глобального руху «Щедрий вівторок» та експерт журі незліченої кількості телевізійних конкурсів), які навряд чи щось говорять пересічному українцю. Інші засновники благодійного фонду – її чоловік і колишній нардеп від БПП Гліб Загорій, та його батько Володимир, що колись вдало приватизував фармкомпанію, а нині очолює Лігу меценатів України.
Здавалося б, що така родина могла би розгорнути широку доброчинну мережу, бо ж статки дозволяють: у 2018 році дружина депутата Гліба Загорія задекларувала https://glavcom.ua/kyiv/news/nardep-zagoriy-napraviv-usyu-svoyu-deputatsku-zarplatu-na-blagodiynist-582210.html прибуток в 521 млн гривень, а сам депутат, певно, геть перейшов на утримання дружини, бо всю зарплату переказував на благодійність. При цьому результати діяльності родинної фундації геть скромні. Ознаки її діяльності потрібно розглядати буквально під лупою: це мініатюрні скульптурки колишніх київських меценатів, розміщені по всьому Києву у рамках квесту «Шукай». Як можна довідатися із сайту https://media.zagoriy.foundation/novyny-blagodijnosti/proyekt-shukaj-vidbulos-oficzijne-vidkryttya/ Zagoriy Foundation, такі мікропам’ятки встановлені на честь Галшки Гулевічівни, що віддала свій будинок під Братську школу, сім’ї Ґалаґанів — фундаторам колегії Павла Ґалаґана, Михайла Дегтярьова, що збудував для міста нинішню філармонію. Тут задаєшся питанням: а в чому ж вклад самих «меценатів» Загоріїв, що вони дали місту? А нічого. Бо їх фундація розглядає благодійність, як «збереження пам’яті про меценатів» і квит. Сторінка фундації містить багато оповідань про меценатів Чикаленків, Терещенків та Андрія Шептицького, та з неї геть незрозуміло, чому сім’я депутатів-фармацевтів вважає себе продовжувачами їх справи?
Адже навряд чи Чикаленку чи Терещенку спало б на думку скупити за безцінь майже весь хутір Кононівка на Лубенщині, огородивши місце, де стояли хати, парканом, за яким збудовані приватні хороми, https://www.youtube.com/watch?v=QbDXkLScOL4
як це зробили Загорії. Адже вони не тільки фармацевти, але і власники солідної нерухомості, серед якої в декларації екс-депутата Гліба Володимировича згадувалась земельна ділянка площею 40 778 кв. м, а у його дружини – дачний (!) будинок площею 760,8 кв. м і ділянка землі на 5423 кв. м. Звичайно, грошовиті люди можуть собі дозволити купити дещицю нерухомості, все ж таки не за комуністів живемо, але яким середньовічним методом це було зроблено! Представники родин Ханенків чи Алчевських, певно, остовпіли б, коли побачили, у що вироджується поняття «благодійності» в наші дні. Такі «меценати» швидше нагадують лихого пана-Енгельгардта, який зігнав кріпаків із землі, щоб збудувати собі невеликий палац.
«Переселив усе село, і поруйнував навіть його сліди, стер тим самим чиїсь спогади, - пишуть https://www.facebook.com/groups/mylubny/permalink/1192977784452919/?rdid=8IfIDc53Uwk4fnoP#
вони у соціальних мережах, - Сад каменів на місці бувшої вулиці села... Людина задовольнила свої амбіції. Має на це право. Але є питання - що далі? Що з селом? Після того, як награється? Сад каменів це не виробництво, не робочі місця. Це не школа і не лікарня. Це пам'ятник колишньому селу Кононівка».
Так, якщо меценати минулого залишили по собі реальну культурну спадщину, то від «благодійників» Загоріїв залишиться хіба що сад із каменів, що викликає подив у культурних полтавчан. Брили каміння, хаотично поскидані там, де колись була головна сільська вулиця, можуть буть свідченням низького культурного смаку сім’ї Загоріїв. А може, їх просто обдурив якийсь спритник, переконавши у великій енергетиці камінного саду, та ще й узявши за свою роботу чималеньких грошей. Як нам відомо із творів Пєлєвіна, в Росії надурити таким чином мільйонера вважалося чимось природнім. А сучасна Росія не тільки допомогла Загоріям заробити свій первісний капітал, але й значною мірою сформувала їх художній смак. Чи, вірніше сказати, несмак. Бо скільки б не прикривалася та сама Катерина Загорій членством в наглядових радах Аспен-інституту чи Українського католицького університету, бруталізм в стилі братків 90-х років все одно вилазить у цій архітектурі назовні.
Задумка «Фонду імені Дєточкіна», яким свого часу прикривався Семен Юфа, аби уникнути відповідальності за створену ним фінансову піраміду «Меркурій», виявилася напрочуд вдалою. Семен Вікторович за димовою завісою благодійності вивіз і гроші українців і власну персону за кордон – без жодних для себе втрат, окрім, можливо, репутаційних. Система і не заіржавіла до сьогодні: той же великий друг Хантера Байдена, екс-міністр екології Микола Злочевський, як відомо, відкупився від відповідальності за хабар в розмірі $6 млн, передавши на благодійну програму «Армія дронів» 500 млн гривень. І в підсумку замість тюремного строку відбувся символічним штрафом в 68 тисяч. Це все відсилає нас навіть не до часів кріпацтва, а до епохи Ярослава Мудрого і «Руської правди», де будь-який злочин можна було зам’яти, виплативши виру князеві, чи не так? Цікаво, чи вдасться повторити подібний «благодійний» фінт Загоріям, якщо, припустім, правоохоронці захочуть дослідити деталі поглинання компанією конкурентів чи використання впливу на адміністрацію Петра Порошенка для власних сумнівних оборудок?
Администраторы